Прес служба

Прес служба

Середа, 09 жовтня 2013 19:20

До 75-х роковин Великого Терору

Згинув цвіт калини на соловецькім морозі

Від Києва до Соловків десь дві з половиною тисяч кілометрів – непрохідними лісами, карельськими болотами, Білим морем. У 1930-ті, відомі як роки Великого Терору, цим шляхом-етапом пройшли десятки тисяч українців. Учені, поети й письменники, перекладачі, театральні діячі, освітяни, інженери, селяни, заарештовані за надуманими обвинуваченнями, знемагаючи, несли свій хрест на соловецьку Голгофу і під п’яний регіт енкаведистів були замучені голодом та непосильною працею у концтаборах, по-звірячому биті  й принижувані, розстріляні-розіп’яті лише за те, що народилися українцями, жили на землі, яка від початків стала історичною антитезою бездуховності, з якої й виросла тоталітарна система. 

«Хтось прикладом у спину – йди! Вас чимало!»

(Євген Плужник, 1898-1936)

Більшовицько-комуніста ідеологія, що витворила особливі концтабори для цивільного населення, де знищення людини, не кажучи про її гідність, було поставлено на конвеєр, людиноненависницька за своєю суттю. У перші ж дні існування радянської країни «червоний терор» став державною доктриною, а слова Владіміра Лєніна «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини» - керівництвом до дії каральних органів.

 За життя творця нової Росії створюється 700 виправно-трудових закладів. У переліку їх за номером один – Соловецький табір особливого призначення (СЛОН). На островах, відмежованих від материка Білим морем, яке більшовики, тільки-но прийдуть сюди, перейменують на Червоне, за якихось сто шістдесят кілометрів від Полярного кола, якомога далі від людських очей ОДПУ-НКВС створить полігон, де методично відпрацьовуватиме організацію ізоляції від суспільства потенційно небезпечних для системи (освічених, прогресивних, розумних, з власною думкою, стійких до комуністичного шаманства) людей, їхню охорону, практику розстрілів й технологію поховання тисяч жертв. Юрій Бродський, автор книги «Соловки. Двадцать лет Особого Назначения», що вийшла 1998 р. у Мілані, стверджує: енкаведисти обговорювали й можливість застосування тут для масових убивств отруйних газів.

Визначивши можливості використання для будівництва соціалізму примусової праці й необхідні для підтримання життя в арештантах норми харчування, чекісти звітували, що на Соловках діє індустрія виховання громадян з принципово новою свідомістю – радянською. І вважали, що створили «Фабрику людей». В’язень Михайло Никонов назве ту фабрику з її лісоповалами і біломор-каналами «адстроєм».

Історія «адстрою» розпочалася 20 травня 1920 року, коли на території багатого Соловецького монастиря, заснованого у першій половині 15-го століття кількома ченцями, створюють табір-радгосп, де «суровая климатическая обстановка, трудовой режим и борьба с природой будут хорошей школой для всяких порочных элементов». Ними стають військовополонені, учасники громадянської війни. За три роки їх змінюють соціалісти, меншовики, анархісти, виявлені каральними органами білі офіцери, представники царської аристократії та старого держапарату. Змінюється і назва закладу – на Соловецький табір особливого призначення. У 1937 р. «СЛОН» перетворюється на «СТОН» - «тюрьму особого назначения», керівники якої, упевнені в своїй безкарності і праві робити з людьми що заманеться, любили повторювати: на островах «власть не совецкая, а соловецкая». Тут уже давно «перевиховують» представників національних партій, «шкідників», церковників, «диверсантів», «шпигунів», куркулів.

Член української делегації, яка цього року 5 серпня, у день початку Великого Терору, вшанувала пам’ять закатованих співвітчизників в урочищі Сандармох і на Соловках, Юрій Ткач із Білої Церкви біля козацького хреста на символічній могилі страчених українців згадав і про свого прадіда, якого червоноармійці у 1933-му забрали від коня прямо з поля. Родину розкуркулили, а селянина відправили на північ. Повернувся у 36-му. За кілька місяців його звинуватили у антирадянській агітації, 19 липня заарештували, а 15 серпня без суду і слідства, рішенням «трійки» розстріляли у Биківні.

«Кривавий деспот випив очі нам»

(Михайло Драй-Хмара, 1889-1938)

Через Соловки і пов’язані з ними карельські табори – Вайгач, УхтПечЛаг, БелБалтЛаг -- пройшов майже мільйон ув’язнених. Скільки серед них було українців, достеменно не відомо. Як кажуть дослідники з російського «Меморіалу», табірні архіви, скоріше за все, будуть засекречені вічно. Якісь матеріали вони встигли вихопити у «період відлиги» – на початку 1990-х, якісь продовжують збирати, залучаючи до пошуку родичів репресованих. Інколи, радіють, і таланить. Цього літа одна із працівниць музею СЛОНа, обмірюючи стару напівзруйновану будівлю на сусідньому із великим Соловецьким острові, знайшла на горищі серед сміття кимось акуратно складену і сховану картотеку в’язнів. У ній – 50 анкет із прізвищами, іменами, роками народження, місцем проживання, статтями звинувачення. В іншому місці натрапила на невідправлені листи каторжан і листи, адресовані їм, але прочитані лише охоронцями. А втім, де саме зроблено знахідки, дослідниця не розповідає – нині ліпше, вважає вона, це тримати у таємниці.

Під час круглого столу, що відбувся на острові з ініціативи Соловецького музею-заповідника у дні Пам’яті жертв політичних репресій, говорили про те, що, попри існування в Російській Федерації державної програми з увічнення імен загиблих у таборах смерті, більша частина інформації про них для учених і дослідників недоступна.

Тож визначити кількість українців, які пройшли Соловки, просто неможливо. Хоча, аналізуючи розстрільні списки, можна зробити висновок: їх було таки багато. Поіменно відомі 1111 в’язнів, страчених у Сандармосі в період від 27 жовтня до 4 листопада 1937 року. Серед них – 290 українців чи вихідців із України. Майже кожен четвертий. У лютому 1938-го, за протоколом № 303 особливої трійки НКВС у Ленінградській області, підписаним Михайлом Литвином, євреєм із Забайкалля, більшовиком із 1917 року, було страчено 198 чоловік. Кожен п’ятий – українець чи виходець із України.

У одній із зал музею увагу відвідувачів привертає стенд із десятком фотографій репресованих та короткими відомостями про них. Читаємо: «Іваненко Федір Миколайович, українець, 1985 р. н., із селян Архангельської області; Цимбалюк Михайло Пилипович, українець, безпартійний, обліковець». Звідки, невідомо. Науковий співробітник музею Ольга Бочкарьова під час екскурсії зауважує, що в’язням треба було мати сміливість, щоб у анкеті написати: «українець». Знаючи особливу ненависть енкаведистів до «хохлів», люди інколи приховували свою національність чи називалися росіянами. Сподівалися на пом’якшення ставлення, та нікому це не допомогло.

Серед жертв ленінсько-сталінського режиму – мільйони людей різних національностей: естонців, литовців, чеченців, росіян, євреїв, фіннів, карелів.

Багатьож із них звинувачували в шпигунстві. Викривали «шпигунів» за прізвищами – якщо прізвище закінчувалося на - нен – це був фіннський «шпигун», якщо на -ський – польський. У ті часи масово виявляли китайських, японських, британських «шпигунів», агентів трохи не всіх розвідок світу, діючих і придуманих у застінках НКВС.

Корінних мешканців Карелії, на території якої відбувалися численні ростріли, – карелів, фіннів і вепсів -- зараховували не тільки до «розвідників», а й «шкідників» та «диверсантів». У книзі «Карелия-37, идеология и практика террора» член «Меморіалу» Іван Чухін писав про те, що з репресованих у автономії фіннів було ростріляно 90,7 відсотка, карелів – 88,1. Якщо, за даними перепису 1920 року, на території АРК карели становили 43% населення, то, за підсумками перепису 2010-го, – 7,4. Фіннів у Карелії тепер проживає трохи більше відсотка, а вепсів, які понад тисячу років заселяли Прионежжя, - 0,5%, або ж 3423 особи (у 1897 р. їх було 3,5 %). 

Я пручатимусь – не хочу за грати, не хочу!»

(Микола Хвильовий, 1893-1933)

Відчувши смак крові, більшовики з кожним роком усе більше розкручують молох червоного терору. У 1923 році на острови привозять 3 тисячі в’язнів, у 1928/29 - 10 тисяч, у 1929/30 – 15.834, а у 1931 – вже 71 тисячу. Щомісяця на Соловки приходять по кілька етапів - 200, 400, 600 чоловік, розповідає Ольга Бочкарьова.

Забравши у монастиря все його господарство – млини, пилораму, кузню, цегельню, майстерні, флот (крім риболовецьких човнів, мали три великих пароплави для перевезення паломників), а ще ферми і ботсад, гідроелектростанцію, літографію, метео- і радіостанції, -- енкаведисти створюють радгосп і хочуть зробити його надприбутковим. Для цього потрібна «рабсила» - фахівці з високим освітнім і професійним рівнем. Знайти таких у наукових інститутах, кострукторських бюро чи на виробництві для наркомів Ягоди і Єжова не проблема. Етапом ідуть на Соловки інженери, архітектори, професори зі світом ім’ям, кваліфіковані робітники, ті, чиїми руками тут запустять механічний, шкіряний і гончарний заводи, «Йодпром», «Кустпром», «Пушхоз». Чималі прибутки даватимуть «рыцарям без страха и упрека» розробка торфу, лісозаготівля, розведення риби, будівництво Кемь-Ухтинського тракту й інших «строєк соціалізму». На 1 жовтня 1929 року вартість острівних підприємств «СЛОНа» сягне 4 млн 860 тис. рублів.

Заробляли енкаведисти і на продажу людей. Дослідник із Петрозаводська Юрій Дмітрієв (саме він натрапив на розстрільні ями у Сандармосі) цитує книгу колишнього в’язня В. Чернавіна «Записки вредителя». До арешту він працював у одному з трестів Мурманська, який командирував комуніста Л. Т. Богданова у Кемь купити в управлінні «СЛОНа» потрібних інженерів. Комуніст захоплено розповідав: «Представьте себе, там (у соловецькому таборі – Авт.) так и говорят: «продаем», «при оптовой покупке скидка», «первосортный товар», за такого-то в Архангельске 800 рублей в месяц дают, а вы 600 предлагаете! Товар-то какой. Курс в высшем учебном заведении читал, солидные печатные труды имеет, директором огромного завода был, одним из лучших инженеров считался, и десятилетник по статье 58 пар.7 (сослан на каторгу на 10 лет за «вредительство»), значит, работать будет что надо, а вы 200 рублей жалеете. Я все-таки доторговался, они уступили, потому что мы 15 инженеров оптом взяли». 

У перші роки існування СЛОН переходить на самоокупність, а з розширенням лісоповалу, будівництвом маслозаводу, нових ферм дає чималі прибутки, і його включають у трирічні та п’ятирічні плани. В’язнів швидко перетворюють на рабів і змушують працювати до скону. «От заключенного нам надо взять все в первые три месяца, а потом он нам не нужен», -- навчав колег по вбивствах енкаведист на прізвище Френкель. Ці слова, як символ єжовщини з її страхітливим, небаченим людожерством, тепер на одному із стендів соловецького музею. 

Ті, хто дивом вижив і вирвався з табору, пригадують, як працювали радянські раби. Робочий день на лісоповалі тривав десять годин. Підйом о четвертій, сніданок – шматок чорного хліба і кварта окропу, і… за сокиру. Під наглядом десятника, одного або й двох чекістів за день треба було спиляти і витягти до дороги 13 двометрових колод завтовшки 20-30 сантиметрів. Люди, наче коні, впрягалися в мотузки і тягли ті колоди (серед табірних професій була й така, що називалася «кінь»). Мороз і крижаний вітер, морок, бо ж узимку сонце на Соловках виглядає на якихось півтори години, відбирають останні сили. Норму виробітку можуть виконати лише молоді й ті, що недавно з етапу. Головний табірний закон: «Хлеб по выработке» -- прирікає на вимирання хворих і слабких. Повну пайку дають лише тим, хто ще має сили працювати. Тим, кого сили полишають, чекіст кричить: «Контра, давай кубики!» і погрожує «поставити на пеньок». Це одна з придуманих енкаведистами кар – каторжанина роздягають до спідньої білизни і примушують, не рухаючись, стояли босоніж у мороз, під пронизливим вітром на пенькові. Багато хто так і замерзав. Тих, хто гинув від холоду, залишали під деревами до весни. І сьогодні на Секирній горі, де був штрафний ізолятор, на деревах можна побачити зарубки, якими позначали місця, де шукати «підсніжники». 

Колишній генерал російської армії І. М. Зайцев (у Шанхаї в 1931 році вийшли його спогади «Соловки») пише, що під час вантаження деревини на баржі каторжани працювали й по шістнадцять годин, стоячи по пояс у холодній воді. Ті, хто протестував проти нелюдських умов утримання і відмовлявся йти на каторжні роботи, калічили себе, були випадки, коли люди відрубували собі ліву руку. У відповідь їх добивали чи відправляли на Секирку, звідки вороття вже не було.

Інформація про те, що відбувалося на Соловках, якось проривалася на волю. На Заході стало відомо про перший розстріл на острові 19 грудня 1923 року, коли політв’язні, протестуючи проти нововведень, відмовилися зайти у приміщення. Охорона почала стріляти. Загинуло шестеро. 29 жовтня 1929 року за півкілометра від монастирської стіни розстріляли вже 36 в’язнів у справі «Кремлівська змова». На цьому місці тепер стоять хрест і величезний валун із надписом «Соловецким узникам». Поряд – кілька невеликих каменів із меморіальними дошками. Першими пам’ятний знак своїм загиблим землякам тут встановили якути. Торік – українці, які приїхали на чолі з головою Київського обласного товариства політв’язнів і репресованих Григорієм Куценком. Цього літа під час ювілейних, 25-х, Днів пам’яті, – російські анархісти. На високому дерев’яному хресті, обкладеному кам’яними брилами, відшліфованими льодовиком, Віталій Мороз, бандурист із української делегації разом із Левом Криленковим із петербурзького «Меморіалу» пов’язали вишитий рушник. Тогорічний, битий вітрами й сніговими бурями, українці забрали з собою, щоб передати до музею.  

Радянський уряд усіляко приховував свої злочини. Коли англійські деревообробники, що купували соловецький ліс, почали знаходити на колодах, під корою, надписи-повідомлення хімічним олівцем, світ заговорив, що в сибірських таборах десятки, а може й сотні тисяч каторжан – їх були мільйони. На публікації у західній пресі Молотов відповідав: «Клевета, сплошные фальсификации, вымысел злобных врагов социализма». І додавав: «Любой американський безработный может позавидовать соловецкому заключенному» (Давор Шустер. Соловки, Соловки… -- Балтимор: «Вестник», 2004). Аби довести, що чорне, це – біле, на архіпелаг влада допускала зарубіжних журналістів. Перед їхнім приїздом, розповідає Ольга Бочкарьова, зносили всі бараки, а в’язнів відправляли у Кемський пересильний пункт, за шістдесят кілометрів від островів. На лісоповал виводили місцевих мешканців, ситих перевдягнених статистів, мовляв, у нас тут вільний, радісний труд. Коли журналісти від’їжджали із Соловків, бараки відбудовували, і рабська експлуатація продовжувалася.

Щось схоже, бутафорне показували і Максимові Горькому, коли той приїхав у табори, щоб написати чергову оду «великому» Сталіну і його економічній системі. У дитячому бараці письменник познайомився з хлопчиками, які «читали» газети. Один із них тримав газету догори низом. Горький це помітив і звернувся до чотирнадцятирічного підлітка. Той попросив дозволу поговорити з письменником наодинці. Після розмови у бараці той вийшов зі сльозами на очах. На вулиці пролетарського письменника вже чекав екіпаж, яким Горький поїхав до начальника таборів на обід, а хлопця розстріляли. Цю історію почув в ув’язненні Солженіцин і описав у книзі «ГУЛАГ».

Соловецькі будні були такими, що для багатьох було невідомо, що краще -- жити чи вмерти. Наглядачі придумували щоразу нові катування. На екскурсії у музеї СЛОНа розповідають, що начальник штрафізолятора Вейс, який прибув на острови наприкінці 1926-го і працював тут до 1929-го, примушував в’язнів на морозі переливати воду з однієї ополонки в другу. Або з місця на місце перекладати колоди, або до хрипоти, до запаморочення кричати лозунги на честь соловецької влади. Відпочинку не було і вночі. Охоронці, взуті у повстяні тапочки, нечутно ходили коридорами, застеленими повстяними доріжками. Невблаганні тіні за найменшу провину відправляли мучеників у штрафну кімнату, посеред якої стояв стілець. В’язень мав сидіти на ньому, поклавши руки на коліна. За найменший порух – стусани, знепритомнів і впав – на Секирку, а звідти, каже Ольга Бочкарьова, за кілька днів на кладовище.

У сто разів тяжче було у соловецьких таборах жінкам. Почесний голова карельського товариства українців «Калина» Лариса Скрипникова збирає відомості про наших землячок, які пройшли тернистим шляхом на соловецьку Голгофу. Більшість із них – молоді, від 20 до 30 років. Розгублених і убитих горем, що розлучило з рідними і коханими, їх жорстоко ґвалтували конвоїри, охоронці, енкаведисти – матюкливі, п’яні й бридкі. Гвалтували на етапах і в таборах. Вагітних звільняли від тяжких робіт лише за кілька днів до пологів, а через місяць після народження дітей знову виганяли працювати. Немовлят забирали в будинки малюка НКВС, потім -- в інтернати НКВС, а звідки в спецшколи, де дітей «ворогів народу» вишколювали в дусі ненависті до всілякої «контри» і відправляли служити охоронцями в концтабори, можливо, навіть у ті самі, які забрали життя їхніх матерів.

У таборі (на великому Соловецькому острові йому було тісно, і він, як ракова пухлина, захоплює острови Муксалма, Заяцьки -- там був жіночий шрафізолятор), Анзер, де в Голгофо-Розіп’ятненському монастирі, перетвореному на госпіталь, від тифу, цинги й інших хвороб померли тисячі каторжан, пройшли «перековку» 300 тисяч людей. Багато хто з них намагався втекти. З острова одна дорога – на човні холодним Білим морем, яким до Кемі шістдесят три кілометри. Спроб було сотні, може, й тисячі. Вдалих – дві чи три. На пошуки втікачів піднімали літаки з материка, кидали загони з собаками. Коли комусь і вдавалося невеликими, вкритими тундрою, островами, що наче намистини на нитці, й дістатися великої землі, шансів на порятунок залишалося небагато. Усе цивільне населення навколишніх сіл і містечок оповіщали про втечу «шпигунів» і «диверсантів», тож пройти непоміченим тут було майже неможливо – одні вистежували й вислужувалися, скуті страхом, інші за премію – торбинку висівок чи круп.

За тисячі кілометрів від Біломор’я відчув увесь жах соловецьких таборів, безвихідь тих, хто гинув на лісоповалах, кого топили у власній крові чи, переслідуючи, цькували собаками, один із найяскравіших поетів доби червоного ренесансу, ініціатор ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури) Микола Хвильовий. «У той час як західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії сповнені симпатій до Москви, - писав у своєму листі Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У Сталін у квітні 1926 року, - український комуніст Хвильовий не має сказати на користь Москви нічого іншого, окрім як закликати українських діячів бігти від Москви якомога швидше». Авторові рядків «Я із жовтоблакиттям перший/На фабричний димар заліз» удалося втекти і від Соловків, і від Москви, лише пустивши собі кулю в лоб.

«Стою німий і жити вже безсилий»

(Микола Зеров, 1890-1937)

Українські літератори, які ще в 1922 році заявлять, що «виховувати … пролетаріат винятково на російській мові, це значить затримувати його культурний розвій, це значить робити з нього т. зв. «перевертнів-хохлів» з низьким культурним світоглядом», і «в умовах диктатури пролетаріату ми позбавляємось примусової русифікації», як і вся національна інтелігенція, на думку Сталіна, не заслуговували довіри. У відповідь на заклики про дерусифікацію з’являється таємний циркуляр Державного управління «Про український сепаратизм», який наголошує на необхідності «не обмежитись звичайним спостереженням, а вести активну розвідку серед провідних антирадянських течій». Таких течій чекісти виявлять десятки, постраждають мільйони людей. У 1931 р. розпочинається судовий процес у справі «Українського національного центру», керівником якого спочатку назвуть М. Грушевського, потім академіка М. Яворського. Відомого історика-економіста, який знав польську, чеську, німецьку, російську, французьку, італійську, латину, грецьку, засудять до шести років Соловків. Разом із ним на островах опиниться і загине цвіт української нації. Звинувачення абсурдні – створення «Української військової організації (УВО)», «підготовка вибуху будівлі ЦК КП(б)У, «контрреволюційний заколот у сільському господарстві» тощо. Навіть на засланні, коли з Москви приходить вказівка почистити табори, енкаведисти за п’ять днів у 1937 р. розкриють «Всеукраїнський центральний блок», що мав на меті «українізувати Соловки». Усі докази «злочинної» діяльності ВЦБ начальник СЛОНа І. Апетер умістив у кількох рядках: «134 человека украинских буржуазных националистов, осужденных на разные сроки за к-р (контрреволюційну – Авт.), националистическую, шпионскую и террористическую деятельность на Украине, которые оставаясь на прежних к-р позициях, продолжая к-р, шпионскую, террористическую деятельность, создали к-р организацию «Всеукраинский центральный блок». Вирок - розстріл.

На самому острові закатовано приблизно 20 тисяч людей. Їх скидали у ями по 20-40 чоловік. Тож на Соловецькому десь п’ятсот братських могил. Більше острів, де каміння, озера й болота, вмістити не міг. У торф’яниках жертви не ховали, там вони муміфікувалися, а режим, хоч був і переконаний у своїй безкарності, волів знищувати сліди своїх злочинів. Приречених до смерті вивозили на материк. До 20-річчя Великого Жовтня СТОН мав стратити 1200 чоловік, енкаведисти взяли підвищені соціалістичні зобов’язання – вбили 1800. За п’ять ночей, 27 жовтня та від 1 до 4 листопада – 1111 в’язнів.

Соловецький етап, у якому було 290 українців, серед них майже всі члени так званого «Всеукраїнського центрального блоку», вивезли у ліс поблизу столиці Біломор-каналу Медвежогорська, за 300 кілометрів від Кемі. У перший день страти кату не пощастило – кілька приречених вирвалися і напали на охорону. Щоб більше не ризикувати, каторжан у СІЗО роздягали, зв’язували по двоє, били по голові і скидали, як дрова, у кузов грузовика. У глухому лісі, в урочищі Сандармох, на краю заздалегідь викопаних ям їх, уже зовсім безсилих, розстрілювали. Про що в останні хвилини свого життя думали режисер Лесь Курбас і письменники Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Михайло Яловий, драматург Микола Куліш, академік Матвій Яворський, поет Марко Вороний, онук автора слів українського гімну «Ще не вмерла України» Миколи Вербицького? Про що молив Бога міністр освіти УРН Антін Крушельницький, котрого везли на страту разом із синами Богданом та Остапом, якому щойно виповнилося 24 роки? А професор Сергій Грушевський, науковці Василь Волков, Микола Павлушков, Микола Трохименко, Петро Бовсунівський? А поет-неокласик, поліглот, що володів двадцятьма мовами, Микола Зеров, який у одному із віршів написав слова, що стали пророчими: «Стою німий і жити вже безсилий:/Вся думка з білим і смутним горбом/Немилосердно ранньої могили». Коли майстра сонету і професора, про лекції якого серед студентів Київського інституту народної освіти (тепер Національний університет ім.. Тараса Шевченка) ходили легенди, поставили на край тієї «немилосердно ранньої могили», йому було сорок сім років. Скільки не збулося мрій, не здійснилося задумів! 

Система цілеспрямовано нищила молодих і освічених. Відома така статистика: на 1 жовтня 1927 року в СЛОНі кількість в’язнів до 20 років становила – 15,82 відсотка, від 30 до 40 - 44,14%. Малограмотних була лише третина.

Вже, мабуть, ніхто й ніколи не дізнається про те, як трималися на краю свого життя українські в’язні. Проте відомо, що у таборі вони не втрачали гідності й продовжували творити – Лесь Курбас ставив там свої п’єси, діяв український хор під керівництвом Ромашенка. А священик Никодим із Полтавщини, про якого розповів колишній соловчанин Борис Ширяєв, не побоявся провести різдвяну Божу службу прямо у бараці. За свою віру мій земляк заплатив життям - його спровадили на Секірку, де невдовзі й помер.

Довгий час доля соловецького етапу, який вважали втопленим на дні Білого моря, була невідомою. Завіса над таємницею привідкрилася у 1991 році. Тоді вперше заговорили про масові страти у Сандармосі. Невдовзі в архіві Архангельського управління ФСБ знайдуть розстрільні протоколи «особливої трійки», їхні копії отримають Соловецький музей і співробітники московського та петербурзького «Меморіалів». На точне місце трагічних подій вказала й знайдена у Петрозаводську архівно-слідча справа М. Р. Матвєєва, виконавця вироків, якого разом із іншими чекістами за знущання над вязнями під час розстрілів засудили у 1939-му на десять років. Інтернаціоналіста із двокласною освітою, як він зазначав у своїй анкеті, котрий за свою «робочу зміну» вбивав 200-250 людей, нагородили орденом Червоної зірки. Після відсидки цей катюга повернувся до Ленінграда, де прожив до 1971 року.

Співробітники меморіалу Веніамін Іофе, Ірина Рєзникова та Юрій Дмітрієв довго ходили лісами, аж поки знайшли за півкілометра від шосе, що йде від станції Медвежої Гори на селище Повенець, квадратні западини два на два метри. У Сандармосі, де тепер меморіальний комплекс, могили розкидані на площі десяти квадратних кілометрів. Відомо, що розстріляно тут не менше дев’яти чоловік, чимало з них - мешканці навколишніх сіл.

Щороку 5 серпня, у день, коли на виконання постанови Політбюро ЦК ВКП (б) «Про антирадянські елементи» НКВС розпочало масовий терор, в урочищі проводять меморіальні заходи. Учасники цьогорічного жалобного мітингу говорили про великий злочин, який вчинила держава. І про те, що в такому ж самому лісі, під такими ж самими деревами, в місцях, яких поки що не знайдено, поховані люди, які повинні були зникнути, і пам'ять про них теж мала зникнути. Лише в Карелії відомі сімнадцять Сандармохів, та їх може бути й більше. За роки радянської влади репресовано 60 мільйонів чоловік, із них, за даними Комітету з реабілітації жертв політичних репресій, 25 мільйонів загинули в таборах і тюрмах.

Досі невідомі всі імена й місця поховань. Дослідники шукають сліди третього соловецького етапу – другий, це п’ятсот дев’ять смертників, знищено в Ленінградській області. Працівники музею СЛОНа розповідають, що коли в 1939 році, перед початком фінської війни, табір згорнули і перевели на материк, енкаведисти акуратно «зачистили» сліди свого перебування на Соловках. Могильні ями і рови, трупи в яких засипали вапном, зарівняли, в приміщеннях монастиря збили штукатурку, на якій могли бути сліди крові або чиїсь надписи, зірвали усі решітки. Із розстрільних справ знищили всі фотографії засуджених. У наступні роки на острові працювало КДБ, ліквідовуючи «командировки», а земля архіпелагу ще довго рясніла табличками: «Заборонена зона».

«Убієнним синам твоїм»

(Євген Плужник)

Наприкінці літа урочищем Сандармох лячно йти – обабіч дороги рясно червоніє брусниця, наче краплі крові розстріляних тут. Повно ягід і між валунами, з яких викладено символічну могилу нашим землякам. На невеликій галявині, ще в жовтні 1997 року, коли вперше тут відзначали День пам’яті невинно убієнних, Євген Сверстюк, Іван Драч, кобзар Микола Литвин та інші встановили дубовий хрест, привезений з України. Тепер поряд із ним – козацький хрест із сірого уральського граніту.

Лариса Скрипникова розповідає, як вона оббила чимало порогів, щоб випросити землю під пам’ятник, який стоятиме вічно. Це вона з однодумцями з карельського товариства «Калина» відбере камінь для монумента, знайде художників, що зроблять ескіз, завод, де в борг, під чесне слово небайдужої жінки витешуть хрест і викарбують на ньому слова Євгена Плужника, що помер на Соловках: «Убієнним синам України». Гроші на пам’ятник збирали всім миром – біля дерев’яного хреста, через українські й канадські видання. Найбільший внесок, розповідає Лариса Григорівна, зробив Віктор Ющенко, батько якого скитався поряд, на будівництві Біломор-каналу.

До символічної могили сандармоських мучеників щороку приїжджають із України. Цьогорічна делегація у складі 37 чоловік традиційно прийшла до козацького хреста з синьо-жовтими прапорами. Під тужливий спів бандури – покладання вінків. До підніжжя лягають чорнобривці й пучки калини. Священик, отець Іван з Коломиї, під час панахиди поіменно поминає всіх замордованих. Юрко Деркач з Іванівки Ставищанського району розломив коровай і роздає місцевим. Навколо українського гурту збирається все більше людей. Дослідник Юрій Дмітрієв, який цього року передав журналістам із Хмельниччини 1300 нових імен їхніх убієнних земляків, бере слово й говорить про те, що всі, хто приходить на могили розстріляних, бережуть і передають пам'ять про злочини сталінського режиму. Це те, чого й сьогодні бояться прихильники «успішного менеджера», як дехто називає кривавого горця. Поляки, відслуживши службу біля свого хреста, приносять до козацького білі й червоні, як їхній національний прапор, лампадки. Усі разом ми, українці, притиснувши руки до грудей, співаємо «Ще не вмерла України». А на нас з фотографій, прикріплених до дерева, дивляться розстріляні тут Лесь Курбас і Микола Куліш, а з Небес -- усі убієнні сини й доньки України.

Світлана ЧОРНА,

Київ – Сандармох -- Київ

Четвер, 03 жовтня 2013 00:00

Зустріч з Міністром закордоних справ.

В центрі української культури в місті Таллінн була організована зустріч з Міністром закордоних справ України паном Л.Кожарою під час його офіційного візиту до Естонії. В зустрічі прийняли участь голова правління Асоціації українських організацій в Естонії Володимир Паламар, голова товариства " Просвіта" Оксана Мамутова , голова українського товариства " Орфей" місто Тапа Любов Лаур, голова Конгресу українців в Естонії  Віра Коник, голова обєднаня українських жінок Естонії Ліля Чикальська.

Субота, 05 жовтня 2013 00:00

Урок української мови.

Навчальний рік 2013-2014 рік стартував в українській школі вихідного дня "Надія". Яка працює при Асоціації українських організацій в Естонії. Школа має атестацію та дозвіл на роботу від Міністерства освіти Естонії і фінансову підтримку.

П'ятниця, 05 квітня 2013 11:16

Керівництво

-

Понеділок, 29 травня 2006 16:59

Міжнародний фестиваль дитячої та юнацької творчості "Квіти України 2006"

Неділя, 01 травня 2005 16:52

Міжнародний фестиваль дитячої та юнацької творчості "Квіти України 2005"

Четвер, 19 лютого 2004 21:28

Відкриття офісу м.Таллін, вул. Нафта 6. Асоціації українських організацій в Естонії 19 лютого 2004 р.

Вівторок, 04 травня 2004 21:18

Зустріч з головою Державного комітету України 04 травня 2004 р.

Члени Правління АУОЕ зустрілись з головою Державного комітету України у справах національностей та міграції паном Геннадієм Москаль , надзвичайним та повноважним послом України в Естонії Миколою Петровичем Макаревичом.

Середа, 02 січня 2013 13:24

Трипілля: початок світової цивілізації

Коли і звідки почалася Україна, земля козаків

Енергетична система українського національного менталітету, укорінена в тисячолітню історію, глибини якої ми намагаємося осягнути, пошуки коріння свого роду, своєї нації все частіше приводять нас до Трипілля.
Трипілля - один з найбільш ранніх центрів розвитку планети, найдавніша хліборобська цивілізація, що існувала на території України, частини Молдавії і Румунії понад сім - шість тисяч років тому і зараз є всесвітньовідомою. З Трипіллям-Україною пов'язаний не один десяток винаходів, що змінили життя людства, хід історії. Трипільці вперше у світі винайшли колесо, приручили коня, збудували дво- і триповерхові будинки, заклали міста, винайшли вертикальний ткацький верстат, гончарне коло і гончарне горно, свердлильний верстат, виплавили мідь. А головне, проклали першу борозну, посіяли пшеницю, випекли хліб. Вони не лише побудували затишну хату, а й зробили поріг, двері, вікно, горище, проклали тротуар. Трипільці наповнили світ такими речами як сани і віз, серп, металева сокира, стіл, лава, стілець, крісло, горщик, миска, ложка, взяття, одяг, рушник, гроші, календар і навіть пиво. На трипільських теренах зародилась наука й інженерна техніка, тут з'явилась математика, медицина, агрономія, релігія, різні види мистецтва. Про першоджерельність нашої святої землі, про те, що Україна територіально є колискою світової цивілізації і саме звідси, з Подніпров'я, пішли індоєвропейська культура та індоєвропейські мови свідчить величезна кількість археологічних знахідок тієї пори, зокрема, унікальної кераміки, що дійшла до нас через тисячоліття і яка донесла до нас інформацію про те, яким був побут трипільців, їх житло, одяг, світ Богів.
За тисячі років до пірамід
«Щоб зрозуміти давність Трипільської цивілізації, - говорить київський краєзнавець Володимир Перегуда, - треба уявити, що події, які описує Гомер в «Одіссеї», відбувалися через більш ніж дві тисячі років після занепаду у самому центрі сучасної України, на берегах Дніпра, Бугу, Дністра, Росі, величезних протоміст - «Трипільських Вавилонів». Останні трипільці мешкали на наших теренах приблизно 5 тисяч років тому, у ті давні часи, коли будувалися найбільші єгипетські піраміди».
Книга книг Біблія говорить, що світ існує понад сім із половиною тисяч років. Тож трипільці зі своєю високорозвиненою хліборобською культурою, умінням ліпити й розмальовувати неповторний посуд, будувати двоповерхове житло й храми, ставити піч, випікати хліб, плавити метал, робити колеса, зі своїм особливим світосприйняттям, менталітетом, інтелектом, мовою, що передала свої барви українській, з'явилися у світі від самого сотворення світу.
Побутує думка, що саме від Трипілля починається держава Україна. І хоч справедливо зазначає відомий український учений В.Петров, що між сучасними українцями й людністю епохи неоліту лежить кілька етапів етнічних трансформацій, духовна та культурна спорідненість трипільської та сучасної української цивілізацій беззаперечна. Обидві вони займають обшири від Карпат до Дніпра, трипільські племена збирали врожаї майже на тих самих полях, що й наші сучасники, будували свої поселення й протоміста, що займали сотні гектарів, там, де стоять сучасні міста і села 16 областей України.
Учені продовжують дискутувати про те, чи були трипільці пращурами українців. Ми ж напевно знаємо, що Трипілля - це перший хліб, перший метал, гончарні вироби високого мистецтва та змісту, початок планетарного землеробського світогляду на тих теренах, що нині називаються Україною.
«В грозах і бурях знищень, в бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо», - твердив відомий український учений В. П. Петров. Найімовірніше, саме від трипільців ми успадкували гени, духовні надбання, від тих своїх початків отримали свій світогляд, менталітет і мову, які виживають за будь-яких умов. Із Трипіллям нас зв'язують не лише світоглядні цінності, а й базисні, культурні архетипи, що з найдавніших часів з'являються у традиційному українському мистецтві: ремеслах, писанкарстві, вишивці тощо.
Трипільська цивілізація була відкрита і явлена світу вітчизняним археологом, що походив з лицарського роду зі Східної Чехії, Вікентієм Хвойкою (1850-1914) наприкінці XIX століття. У 1899 році у Києві, на XI Всесвітньому конгресі археологів, який зібрав цвіт археологічної науки з Росії та закордону, В.Хвойка виголосив доповідь про відкриту ним невідому нікому культуру. Та доповідь викликала величезний науковий резонанс та перевернула уявлення про історію давніх народів за якими прадавня Європа запозичила усе нове й цивілізаційне в Азії та на Сході.
Перші свої дивовижні знахідки археолог зробив у 1893 році, коли під час розкопок на Кирилівській вулиці у Києві йому трапився доти небачений мальований посуд. Проте ця дата дещо умовна.
«Весною 1895 року я продовжував розпочаті у 1893 році розкопки в садибі п.Зіваля, по Кирилівській вулиці, - запише В.Хвойка у своєму польовому щоденнику. - Під час знімання верхнього шару гори, розташованої в садибі, траплялись робітникам товсті глиняні черепки. Піднявши один із таких черепків, я був здивований складом глини, з якої він був зроблений, так ще більше - оригінальністю розташованого на ньому орнаменту».
На цій же ділянці археолог виявив залишки 48 заглиблених жител - землянок із залишками глиняних печей, цілі керамічні посудини, фрагменти глиняних статуеток, глиняне намисто, пряслиця. Окрім землянок, В.Хвойка на Кирилівській вулиці дослідив і кілька об'єктів, котрі трактував як гончарні печі. Того ж року В.Хвойка виявив десять трипільських жител на сусідній садибі п. Свєтославського.
Пізніше велику кількість археологічного матеріалу, подібного до знайденого на Кирилівській вулиці, відкрито в місцевості, розташованій на правому березі Дніпра, між Києвом та рікою Рось. Нові знахідки належали носіям тієї ж археологічної культури « перші ознаки якої були ... зустрінуті в Києві», зробить Вікентій Хвойка прозорливий висновок.
Якось у 1896 році В.Хвойці, судячи з запису у його щоденнику, «випадково вдалося придбати глиняну келихоподібної форми посудину».
Зацікавившись знахідкою, дослідник дізнався, що посудина була викопана селянином с.Верем'я на його власному городі. Коли ж він приїхав у село, господиня розповіла, що таких посудин вона знайшла кілька десятків. «Деякі з них я людям подарувала, 3 горщика самі дивні нашому священикові віддала, а решту побила та виклала череп'ям піч, - розповідала господиня. - Та односельці не повірили мені, що в тих горщиках не було грошей. Та й почали приходити з лопатами сюди на город, щоб повідкопувати гроші, і скільки вони мені всього зіпсували, скільки таких горщиків повідкопували та порозбивали»....
Незабаром дослідник дізнається, що в околицях села Трипілля на Київщині, на річці Красна, селяни часто виорюють розмальовані черепки, глиняні фігурки людей та тварин, а ще горщики незвичної форми, прикрашені чудовими візерунками, господарський реманент із каменю.
Ретельно досліджуючи давні поселення біля Трипілля, Ржищева, сіл Верем'я, Щербанівка, Халеп'я, Жуківці, Стайки, від гирла Стугни до Прип'яті, Вікентій Хвойка збагнув, що перед ним дуже давні речі, виготовлені якимось невідомим народом, який мешкав на берегах Дніпра ще в доісторичні часи, тобто до появи античної цивілізації, про яку в XIX столітті було добре відомо.
Археолог розпочав цілеспрямований пошук місць, де збереглися сліди мешкання стародавніх людей і проводив там розкопки впродовж наступних двадцяти років. З часом пам'ятки трипільської цивілізації були ним відкриті й досліджені на території сучасних Черкаської, Вінницької, Хмельницької та інших областей. Навіть останнє літо свого життя він присвятив розкопкам трипільських старожитностей. Загалом археолог дослідив понад 500 об'єктів трипільського часу.
Відкриті старожитності В.Хвойка назвав трипільською культурою - за місцем перших найчисельніших знахідок.
Науковий світ ознайомився з безцінними експонатами з Трипілля на виставці Міжнародного антропологічного товариства у Парижі. Тепер знахідки В.Хвойка зберігаються у Національному музеї історії України.
До заслуг В.Хвойки, який вивчав трипільські пам'ятки паралельно з пам'ятками інших культур, слід віднести і його сміливий висновок про глибоке коріння розвитку землеробства в лісостеповій смузі Східної Європи. На його думку, землеробство брало початок від часів трипільської культури або навіть передувало їй. Не менш слушними були висновки археолога про зародження скотарства, яке він виводив із часів, що передували бронзовому віку. Підставою для таких висновків були знахідки на трипільських пам'ятках решток корови, кози, вівці, свині, зображень голів тварин на посудинах, зооморфна пластика.
Вікентій Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною, корінною, яку залишили на берегах Дніпра арійські племена, пращури слов'ян, що мешкали на теренах Середнього Подніпров'я упродовж століть і пережили численні переселення різних племен, міцно тримаючись землі своїх предків. Це надзвичайно цікава і важлива думка, до якої автори дослідження ще повернуться розкриваючи тему безперервності українського народу, його культури й традицій, мови, що виросли з Трипілля і більш давніх часів.
З часу відкриття Трипілля минуло понад століття, яке подарувало кільком поколінням археологів багато цікавих знахідок - нині на теренах України відомо близько двох тисяч трипільських пам'яток: поселень, могильників, курганів.
Трипільська культура чи трипільська цивілізація
То що ж таке трипільський феномен, культура чи цивілізація? Питання це досить важливе. З погляду історичної термінології, вся сукупність історичних пам'яток і є археологічна культура, у даному випадку, трипільська культура. Втім, як зазначає історик-дослідник Сергій Наливайко, автор книги «Етнічна історія Давньої України», чимало дослідників схиляється до терміну трипільська цивілізація, що якісно вирізняє трипільську культуру з поміж інших археологічних культур.
Термінологічної суперечки могло б і не бути, якби не вражаючі масштаби трипільської культури. Як інакше, запитує учений, ніж цивілізація, слід називати археологічну спільність, яку можна безпомилково впізнати на території близько 200 тисяч квадратних кілометрів (із них 190 тисяч в Україні), що проіснувала два з половиною тисячоліття і міста якої, чітко сплановані, нараховували десятки тисяч мешканців і не мали рівних у тогочасному світі? «І якщо історики сміливо називають містами поселення давніх шумерів з їх невеликими глинобитними будівлями і довільною забудовою, то чому в такому разі трипільські поселення, набагато більші за розмірами, з кількаповерховими будівлями і чітким плануванням, означаються як протоміста? Більше того, якщо для світової історичної термінології цілком прийнятний термін цивілізація щодо, скажімо, Крито-мікенської чи Хараппської цивілізації (цивілізації в долині Інду), то і в нашому разі є всі підстави замінити словосполучення трипільська культура терміном Трипільська цивілізація», - переконаний дослідник. Коли ж ідеться про суто археологічні аспекти, то тут, вважає Сергій Наливайко, цілком правомірним буде термін трипільська археологічна культура.
Англійські, американські, як і наші вітчизняні учені, вважають, що археологічними ознаками цивілізації є: міста, монументальна архітектура (храмові комплекси), писемність, реміснича спеціалізація, суспільна диференціація, отримання в достатньому обсязі додаткового прибутку, що зумовлює повноцінне існування. Дослідник трипільського світу М.Відейко, маючи інформацію з численних археологічних джерел, упевнено стверджує: «Так, ми маємо справу з цивілізацією... археологічні джерела є лише віддзеркалення минулих подій, причому досить фрагментарних...»

Безмежжя Трипільського світу
Про Трипілля, хоч тема ця довго замовчувалася незважаючи на безліч археологічних знахідок, останнім часом чимало написано. Трипільська кераміка, розписана червоною, чорною та білою фарбами, експонується в музеях Києва, Черкас, Переяслава-Хмельницького, у Кам'янці-Подільському, Чернівцях, Івано-Франківську, Умані, Борисполі, Одесі, Каневі, Вінниці, Львові, Борщові й Збаражі Тернопільської області, навіть у сільських музеях, скажімо, у Тальному і Легедзиному на Черкащині чи Буші на Вінниччині, низці музеїв на Київщині. Скажімо, Львівський історичний музей, заснований 1893 року, має в колекції Трипільської культури 1450 одиниць збереження, 3800 - Вінницький обласний краєзнавчий музей. Виставки артефактів з давніх поселень проводяться не лише у нас, а й за кордоном, однак, про Трипільську цивілізацію так і не знає багато українців. Про причини такої амнезії ми поговоримо пізніше, а зараз мова про безмежжя трипільського світу, його географічні та хронологічні рамки.
На мапі України відомо понад дві тисячі пунктів, де виявлено рештки трипільських поселень, що існували за доісторичних часів. Найбільше їх знайдено в Івано-Франківській та Чернівецькій областях - по 300 в кожній, по 150-250 у Черкаській, Київській, Вінницькій, Хмельницькій та Тернопільській. Відомо понад 20 поселень і могильників в межах сучасного Києва, зокрема, і на території Києво-Печерської лаври.
Учені вважають, що трипільський світ був значно більшим. На таку думку наводить той факт, що за останнє десятиліття лише на території Київської області кількість відкритих трипільських пам'яток збільшилася на 30 відсотків. На думку дослідників кількість поселень часів Трипілля в Україні може сягати щонайменше 5000.
Як вважають учені, блискуча трипільська культура почала формуватися в результаті міграцій тогочасних людей Циркумпонтійської зони - території навколо Чорного моря, яке до 5508 року до н.е. було невеликим прісноводним озером, а також в результаті спалаху знань невідомого походження, які відомі в езотериці як Гіперборейська традиція.
Науковці майже одностайно відносять трипільську цивілізацію до епохи енеоліту (доби міді), хоч і датують її по-різному. Якщо зовсім недавно історична наука відносила її до III- II тис. до н.е., то вже нині її нижня хронологічна межа відсунулася до IV тис. до н.е. Чимало дослідників схиляються до більш ранніх початків Трипільської цивілізації - V-VI тис. до н.е.
Одне з найдавніших трипільських поселень на території України виявлено поблизу села Бернашівка Могилів-Подільського району на Вінниччині. Методом ізотопного датування кісток тварин та кераміки встановлено, що поселення існувало у 5400-5300 рр. до н.е. Найпізніші пам'ятки трипільської культури датуються 2800-2650 рр. до н.е.
Отже, на наших теренах проживав настільки давній народ, що навіть назву його не зафіксовано у стародавніх написах, і вона загубилася у глибині тисячоліть. На жаль, ми не знаємо як себе називали ті, хто залишив нам у спадок першу хліборобську культуру, колесо, величезну кількість артефактів, як їх називали їхні сусіди, проте знаємо, що трипільська культура обіймала переважно лісостепове Правобережжя сучасної України - від Верхнього Дністра на заході до Середнього Дніпра на сході, від поліської Прип'яті на півночі до карпатської Бистриці на Буковині з яскраво вираженим центром на території нинішніх Черкаської та Вінницької областей.
Учені знайшли сліди трипільців на Лівобережжі і в Карпатах, а також на теренах сучасної Словаччини, Молдови та Румунії (місцева назва - культура кукутені).
На території Києва поселення трипільців, як зазначає Сергій Наливайко, знайдено на Замковій горі, Львівській площі, Кирилівських висотах, у Видубичах, Дарниці і Чапаєвці. На півночі кордон трипільської культури проходив десь за 100 кілометрів вище Києва, а на півдні сягав Чорного моря.
Мегаполіси з'явилися... шість тисяч років тому
Провідний археолог Інституту археології України, кандидат історичних наук, автор книги «Трипільська цивілізація», що вийшла 2003 року, Михайло Відейко констатує: «Шість тисяч років тому на землі, яку сьогодні називають Україною, стояли величезні поселення - міста. Коли «історія тільки починалася у Шумері», їхні руїни вже давно були сховані під різнотрав'ям степу між Бугом і Дністром. Люди, яких ми називаємо трипільцями, заклали підвалини цивілізації на нашій землі. Вони одними з перших тут почали вирощувати хліб і плавити метал, збудували тисячі селищ, десятки міст. Вони прагнули вічного життя, молячись і приносячи пожертви Вищим Силам, створили дивовижні магічні орнаменти, які зачаровують нас і сьогодні».
Отже, збудувати тисячі селищ і десятки міст... Учені вважають, що поряд з культурою, світовим феноменом трипільців є їхні величезні міста з чіткими рядами двоповерхових котеджів. У плануванні трипільських міст археологи відзначають наявність вулиць, майданів та квартальної забудови.
Спочатку трипільські поселення були невеликими - від семи до чотирнадцяти будівель, втім, з часом, виникають справжні міста з тисячами споруд, в яких мешкало 10 000 - 15 000 людей.
Завдяки аерофотозйомці на Уманщині, у середній течії Південного Бугу, а також у межиріччі Дністра й Пруту виявлені величезні трипільські поселення площею до 400 гектарів - справжні первісні мегаполіси. Найвідоміші з них поблизу сіл Майданецьке (270 га) , Доброводи, Небелівка (300 га) в Україні, Петрени у Молдавії. Слід зазначити, що у часи свого розквіту біблійний Вавилон займав лише 202,5 га.
Трипільські укріплені поселення налічували понад 2000 жител, розташованих концентричними колами, число яких сягало двадцяти. Кільцеві вулиці перетиналися численними радіальними, що сходилися до великого майдану посеред поселення. Вулиці утворювали квартали з житловими будинками, багато з яких були двоповерхові й навіть триповерхові.
Аерофотозйомка дозволила відкрити 100 поселень-гігантів.
У дослідженнях історика Сергія Наливайка знаходимо відомості про те, що в трипільських мегаполісах, що не мали собі рівних у світі, мешкало до 25 тисяч населення. За різними підрахунками у Майданецькому полісі проживало від 20 до 40 тисяч.
-Археологам усього світу відома назва Тальянки - селища на Уманщині, де трипільське поселення займало 470 гектарів і було найбільшим з усіх трипільських міст і найбільшим у світі населеним пунктом доби енеоліту. Навіть у наступні епохи мало міст досягали таких вражаючих розмірів. Трипільські мегаполіси площею перевершували не лише сучасні їм поселення, а й міста стародавніх Греції й Риму, як і середньовічний Київ.
Тальянківське поселення археологи в усіх подробицях побачили лише за допомогою геомагнітної зйомки: аеро- й земле магнітні дослідження показали в його чотирьох еліпсах сліди 2 700 будівель, - зазначає дослідник Сергій Наливайко.
Розкопки трипільських поселень, а також знайдені глиняні модельки «хаток» дають можливість чітко уявити трипільське житло. Мешканці селищ мали два різновиди жител: заглиблені у землю на 0,6 - 1,5 м, що нагадували напівземлянки епохи неоліту, та найбільш характерні для трипільців - великі будинки.
Трипільські будинки мали каркасно-стовпову, досить складну конструкцію. Переважали прямокутні наземні житла площею 50-130 квадратних метрів, а подекуди до 200 і 300. Підлога викладалася на дерев'яному помості з обпалених глиняних валків, а зверху змазувалася глиною. Стіни робили з дерева або виплітали з лози, а потім обмазували глиною, додаючи до неї полову, стелю робили з горбелів, двосхилий дах покривали соломою або очеретом чи дерном; опалювалися будинки печами й відкритими вогнищами, як це робили багато віків українці Полісся.
Археологи виявили (К.Зіньківський) у житлах трипільців кілька поверхів. На перекриття між ними використовували дерево, обмазуючи його глиною. Перший поверх був господарський, а другий - житловий, і мав одну, дві чи три кімнати з круглими віконцями (напевне з висувними рамами, затягненими вичиненими міхурами тварин).
Були й кімнати з розмальованими печами - домашні вівтарі. Із середини й зовні будинки обмазувалися замісом із глини й полови, а потім білилися й фарбувалися, а також розписувалися складним геометричним орнаментом. Для розпису трипільці використовували ті ж самі кольори, що й для кераміки - білий, червоний, рудий. Відповідно, вхід до житла чи поріг також орнаментували, що слугувало оберегом від проникнення злих, ворожих сил. Особливостями жител були хрестовидні й інші вівтарі перед вогнищами для справляння релігійних обрядів і ритуалів. Вівтар також фарбували червоним кольором і прокреслювали орнамент космічного змісту. Тож, якщо б ми могли зайти у трипільську хату, то праворуч побачили б піч, ліворуч - лаву з посудом, на самому видному місці - вівтар. Можливо, у наших українських хатах він перетворився на куточок, у якому наші бабусі вішали ікони, прикрашені вишитими рушниками.
З трипільських часів дійшли до нас відомості про поріг та двері, які наші пращури робили навпроти вікна. Глиняні пороги, знайдені під час археологічних експедицій свідчать, що ширина дверей складала 70-80 сантиметрів і з тих пір суттєво не змінилася.
Двоповерхові будинки трипільців мали напівпідвальний поверх, де розміщувалися майстерні. Були у трипільців окремі сушилки для зерна, комори, льохи. Подібні будівлі, за визначенням Л.П.Корнієнка та М.Ю.Відейка, ще й до тепер трапляються у глухих селах України та Молдови.
У багатоповерхових помешканнях проживали, напевно, трьохпоколінні сім'ї. Поселення мали й будівлі для громадських зібрань.
Щільно збудовані житла слугували трипільцям укріпленнями від нападів. Через 60-80 років трипільці залишали свої житла, а в них багато посуду, ритуальних статуеток людей і тварин і все це спалювали. Руїни будівель ставали притулком для душ предків - їм належало усе, що вціліло від вогню. А їхні колишні власники переходили на нові місця, освоювали нові угіддя, благодатніші для хліборобства та суспільних інтересів.
Науковці підрахували, що населення у всьому трипільському ареалі сягало щонайменше мільйона.
Слід зазначити, що найбільші трипільські міста навіть не довелося розкопувати. Унікальний метод магнітометрії, вперше випробуваний при дослідженні Майданецького поселення, дав змогу без дорогих і тривалих польових досліджень отримати вичерпний план міста мідної доби. Похибка не перевищувала 25 см. Саме за цією інноваційною технологією було створено плани найбільших трипільських міст. Аби досягти такого ж результату, археологам знадобилося б понад сто років безперервних розкопок, зазначає дослідник Сергій Наливайко.

Костянтин Кузько, Світлана Чорна

(Продовження буде)

Вівторок, 26 травня 2009 07:37

Казки Старого Таллінна

Рига – Таллінн – це місто, закохане у своє минуле. Свого часу його захоплювали данці, шведи, поляки, росіяни і усі вони залишили свій слід в архітектурі Таллінна. Сьогодні тут мирно співіснують готика й бароко, бюргерські будинки й лицарські замки, домініканський монастир та православні храми. Старий Таллінн має магічну особливість – вузькі вулички ненав’язливо заманюють гостей у свої лабіринти, неквапливі талліннці своїми розповідями переносять у далеке минуле, а мініатюрні кав’ярні заворожують затишністю. До цього міста хочеться повертатися знову і знову.

Талліннці добре знають, що місто слід постійно розбудовувати. А все тому, що щороку темної осінньої ночі з озера Юлемісте виходить із недобрими думками сивий Ярвевана. Як тільки він почує від караульних, що Таллінн повністю готовий, то водяний розіллє озеро з берегів і затопить місто.

Таллінн постійно оновлюється, однак залишається одним із небагатьох європейських міст, яке зберегло дух Середньовіччя. Це місто веж, шпилів та червоних черепичних дахів. Старе місто Таллінн, із його романтичними вуличками з бруківки, по праву внесений ЮНЕСКО до числа пам’яток світового значення.

«Усе Старе місто цікаве своєю архітектурою. Це середньовічне і дуже компактне місто. Навіть після війни воно залишилося таким, як було раніше. Це велика рідкість», – каже спеціаліст туристичного інформаційного центру Таллінна Майя Мардо.

Із вулиці Привидів до вулиці Святого Духа

Історична частина Таллінна нагадує витвір мистецтва. Старе місто оточене справжньою фортецею з древніми міськими воротами. За цими масивними стінами ховається середньовічна казка.

Вулички Коротка та Довга нога, Святого Духа та Привидів, ратуша з вежею «Старий Тоомас», собор Олександра Невського, замок на пагорбі Тоомпеа, де зараз розташований естонський парламент, а на 48-метровій вежі «Довгий Герман» розвівається естонський прапор. Можна завітати до Ратушної аптеки – однієї з найстаріших у Європі і спробувати кларет – вино з травами та ефірними маслами.

Керівник Асоціації українських організацій Естонії Володимир Паламар каже, що своїх гостей, які приїздять до Таллінна він перш за все веде у Старе місто. «Ми ведемо своїх гостів до Старого Таллінна. Верхнє місто, Нижнє місто, фортеці наші та вежі. У кожної з них є своя історія та назва. Показуємо талліннські музеї, море», – зазначає Володимир Паламар.

Марципанова казка талліннських кав’ярень-кондитерських

Над середньовічним вулицям Таллінна з їхнім неповторним, тихим та розміреним укладом вітає подих моря і надзвичайно смачний запашний дух кориці. Кав’ярні в Таллінні – це ще одна, але вже марципанова казка.

Гурманам буде цікаво відвідати ресторан Baltasar, де усі страви, включаючи морозиво, готуються з часником. Ну, і обов’язково побувати у таверні-ресторані Olde Hansa, де панує середньовічна атмосфера, чудовий сервіс і можна покуштувати незвичні, але дуже смачні страви.

Український осередок у центрі Таллінна

Таллінн - багатокультурне місто, у різнобарвний вінок національних культур якого вплетена і українська квітка.

«Якщо порівняти з кінцем середньовіччя, коли закінчився трьохсотлітній розквіт Таллінна, приблизно у 1550 році, в Таллінні було всього 7,5 тисяч населення. Чотири тисячі естонців, дві тисячі німців і півтори тисячі представників інших національностей. Зараз у нас 403 тисячі населення і серед них представники 121 народу», – розповів історик-мистецтвознавець Юрі Куускемаа.

Поспілкуватися з місцевими українцями можна в Українському культурному центрі та Українській греко-католицькій церкві, які розташовані у середньовічній будівлі в самому центрі Старого міста майже під фігурою Старого Тоомаса, який здавна є символом Таллінна.

25.05.2009

Людмила Пилип
(Рига – Таллінн – Прага – Київ)

{backbutton}